Ніч вириває пам’ять зі шкіри, очей, грудей.
Десь у розбитому домі – локони моїх дітей,
Життя пухнастих — їх було п’ять — нема кого нагодувати чи обійнять.
Зламані під корінь яблуні, їм би жити,
Їм би цвісти, джерельную воду пити,
Наливати солодким соком свої плоди, тільки от в місті мертвих більше немає води.
Ніч дістає з пам’яті вітражі –
Чайка нестямним криком дряпає дно душі.
В морі замість дельфінів тепер снаряди та міни, чорні силуети, чужі спини.
Лоскочуть азовськи хвилі серце і пальці ніг, –
В пам’яті майорить, – ось човен за обрій побіг,
Солодка вата, креветки та кукурудза, стаканчик з кавою, кавун, медуза.
Ніч іронічна в іграх, чесна в деталях,
Більше не крутять ноги свої педалі.
На вулиці літо, але ж термометр біля розбитого вікна зупинився назавжди у лютневих мінус десять, клята зима.
Місто Марії знищено,
Янголів не повернути, а тих, що на землі, не знеболити і не про що не забути, тільки море знає, що легш за все – потонути, але щоб жах отой зупинити, треба жити.
Об использовании материалов сайта.
©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022