Маленький Бог іде в самотню ніч
Шукати ключ знов втраченої віри,
Бо людям зле, вони ревуть, мов звірі,
І нищать, й моляться, що дивна річ.

Маленький Бог крокує по степах,
Де чорний вітер, мов кінжал у спину.
Спекотна мла, хтось обійняв дитину,
А той — кота. Колишаться жнива.

І сонце заблукало, не знайти
Ані стежинки під гарячим небом,
Ні крапельки води, ні крихти хліба,
Хто знає, скільки треба ще йти.

Маленький Бог занурюється в степ,
Він був колись земним казковим краєм.
Тепер реве і стогне, і палає,
Чорніший із усіх мирських халеп.

А люди нищать й моляться, дива!
І просять всемогутності для себе.
Бог розуміє, звісно, ті потреби,
Проте втрачає разом всі слова.

Він тихо йде босоніж за ключем
Шукати віру в думах потаємних,
В тузі бажань земних і нездійсненних,
Крізь стіну болю і повз людський щем.

Ніби не вистачає молитов,
І раптом хтось співає, Алілуйя!
Закохані в життя і правду двоє
Тримають зброю: віру і любов.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2023

Перев’яжи біль
Соком духмяних трав.
Проміж солоних хвиль
Серцем почуй, хто прав.

Душу свою не край,
Не поспішай судить.
Десь зеленіє Плай
В цю саме власне мить.

Долю не відпускай,
Час без жалю біжить.
Тільки не відступай,
Тільки продовжуй жить.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2023

Колись бувало, ніяково вголос
Назвати речі, чим вони і є.
Мінявся світ, моє найближче коло
Від сьогодення теж не відстає.

Буремні дні крадуть відбиток часу.
Біжать роки, як злива дощова.
Мій голос все гучніше на терасі,
Бо я давно не квітка польова.

У синій вазі колос золотистий
Жадає крапель сивого дощу.
У кожного свій поступ особистий,
Я свій знайшла і вже не відпущу.

Мене війна навчила говорити,
Гаряче серце й душу лікувать.
Йди, обійму тебе, то будем жити,
Кохати й ні про що не забувать.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

Кружляє листя, як мої думки,
У фарах проїжджаючих автівок.
Листопад зимно дихає на Схід
Привітом жовто-висохлих листівок.

То мерехтять серця і ліхтарі,
Як стіни поневічених будинків,
Зруйнованих життів, що лікарі
Тримають за останню павутинку.

Тремтить душа осіннього дощу,
Змиває невимовне, недоречне.
Я біль, як птаха, в небо відпущу,
Навчуся почуватися безпечно.

Навчуся чути звуки голосні,
Навчуся спогадам, та без провини.
Навчуся посміхатись уві сні,
Навчуся засинать в твоїх обіймах.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

Мне очень хочется сказать тебе: живи!
Назло врагам, на радость Украине,
Чтобы мечты о дочери и сыне
Ты воплотил в своей большой любви.

Да, чувства живы, это не отнять,
Как родину, как солнце на рассвете.
Мы все сейчас чувствительны, как дети,
Но что-то важное не стоит забывать.

Проходит всё, мы — остаёмся жить,
Шлифуем боль беззвучными слезами,
Глотаем пыль дорог и поездами
Вновь возвращаемся отчаянно любить.

Любить и верить, бога не зови -
Он тоже настрадался вместе с нами,
Он плакал над Азовскими волнами,
Всё знал и видел, и просил: живи!

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

Час не робити того, що завжди,
Перевіряти запаси води.
Час захищати дітей і котів,
Допомагати, коли не просив,
Навіть, ніхто, бо та клята війна
Дихає в спину, бо жінка — одна,
Найважливіші готує тили,
Щоб її рідні ще довго жили.
Щоб поїзжерла ненависть і лють
Лише ворогів, бо дурним не збагнуть:

Маємо ми захищати свій дім,
Непереможні, незламні, і в тім,
Як би не жерли ті жорна пітьми,
Маємо ми залишатись людьми.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

Лють виходить за межі тіла,
Поглинаючи божевілля.
Відкриває нам зону сили,
Відкидає за борт безсилля.

Вдих і видих, безпечний простір
Намалюєм вражиной кров‘ю,
Повернемо їм кожний постріл
Від Тернополя до Приазов‘я.

І тоді обіймем коханих,
М‘яку іграшку, кішку, ковдру,
Бо обійми лікують рани,
Бо життя в нас завжди на повну.

Бо чекають батьки і діти,
Попри біль і всесвітню втому,
Бо ми вміємо гарно жити,
Бо найкраще у світі — вдома.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

А в Кракове — Старый город
Красив, безупречен, тих.
Под пышно-зелёным клёном
Гуляет внезапный стих.

Изменчивый ветер кружит
Цветов предосенних пыль.
Всё, что изменило душу,
Приснилось иль всё же быль?

Родной Мариуполь ранен,
Сожжённые в ноль мосты
Прикрыли шатром бетонным
Жасминовые кусты.

Гуляет восточный ветер,
Поёт всем врагам назло.
Дожить и увидеть вечер,
И ночь, если повезёт.

Под утро холодным блеском,
Да в полные слёз глаза, -
Холодная неизбежность,
Убийственная гроза.

Глухой к рекам горя поезд
Уносит людей ручьи
Из города, из посёлков,
Домов, что теперь ничьи.

Несутся вагоны в тёмной
Убийственной тишине.
Малыш прислонился к маме,
И чей-то другой — ко мне.

Несутся по рельсам дети
Из ада — на божий свет,
На целой теперь планете
И мест безопасных нет.

Вечерняя Висла стонет
От груза людских тревог.
Здесь каждое сердце помнит
Всех тех, кто дойти не смог,

Доплыть, долететь, добраться
До светлой своей зари.
Так хочется разрыдаться,
Но дети — нельзя, терпи.

Под Вавелем — чья-то Тесла,
Никола, бесспорно, крут.
У Вавеля я воскресла,
Смотреть начала вокруг.

Здесь держатся за руки нежно,
С доверием смотрят в глаза
И в будущую неизбежность,
И в то, что отчаянно за.

Красив бесконечно Город,
И тот, что сейчас в крови,
А сердце, как в море, тонет
И в нежности, и в любви.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

Ніч вириває пам’ять зі шкіри, очей, грудей.
Десь у розбитому домі – локони моїх дітей,
Життя пухнастих — їх було п’ять — нема кого нагодувати чи обійнять.

Зламані під корінь яблуні, їм би жити,
Їм би цвісти, джерельную воду пити,
Наливати солодким соком свої плоди, тільки от в місті мертвих більше немає води.

Ніч дістає з пам’яті вітражі –
Чайка нестямним криком дряпає дно душі.
В морі замість дельфінів тепер снаряди та міни, чорні силуети, чужі спини.

Лоскочуть азовськи хвилі серце і пальці ніг, –
В пам’яті майорить, – ось човен за обрій побіг,
Солодка вата, креветки та кукурудза, стаканчик з кавою, кавун, медуза.

Ніч іронічна в іграх, чесна в деталях,
Більше не крутять ноги свої педалі.
На вулиці літо, але ж термометр біля розбитого вікна зупинився назавжди у лютневих мінус десять, клята зима.

Місто Марії знищено,
Янголів не повернути, а тих, що на землі, не знеболити і не про що не забути, тільки море знає, що легш за все – потонути, але щоб жах отой зупинити, треба жити.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022

В эвакуацию устало поезда
Везут свои притихшие вагоны
Без света, без воды, безмолвным стоном
Уходят люди, часто — навсегда.

Увозят стариков, детей, собак
Подальше от сожжённых мемуаров,
От взорванных домов, больниц и баров,
Ныряя в новый неизвестный мрак.

Бегут вагоны чёрною рекой,
Из багажа — дым сигарет и память.
Удастся ли когда-нибудь расправить
Ту часть, что называли мы душой?

Удастся ли, и многим? Не дано
Знать наперёд финал. Раскаты грома
Теперь струятся сумраком багровым
И что-то важное не произнесено

Ни на перроне, ни глаза в глаза,
Ни самому себе, ни днём, ни ночью.
Мы мастера прощальных многоточий,
Нам верит каждый следующий вокзал.

Мы — верим в силу правды и огня,
В подснежник в феврале, в грозу в июле,
Прикидывая путь и скорость пули,
Мы точно знаем, всё это не зря.

Все наши ночи, грозы, города
Потери, те, что, нет, не в чемоданах,
Осколки в глубине — не внешних ранах —
Не зря. Вернутся наши поезда.

Вернутся на рассвете в города,
Что сожжены, измучены, но ждали.
Мы сбросим наши пыльные сандали
И не уедем больше никогда.

Амалия Энш

МОИ СТИХИ

Об использовании материалов сайта.

©amaliaehnsh Copyright: Амалия Энш, 2022